залаштунками кохання

Артем їхав крізь густий туман, який повільно опускався на дорогу, ніби намагаючись сховати від нього все, що він залишив позаду. Кермом він керував автоматично, а думки поверталися до порожньої квартири в Києві та до повідомлення, яке він так і не надіслав. Дорога петляла між ялинами, і фари вихоплювали лише кілька метрів попереду, ніби світ стиснувся до маленького кола світла.

Він зупинився на узбіччі, перш ніж з'їхати на стоянку готелю. Руки тремтіли, хоч і не від холоду. Зняв обручку обережно, ніби боявся, що метал обпече пальці. Положив її в бардачок, засунувши глибше під папери з кресленнями. Хотілося просто забути про її вагу на руці, про те, що вона означала стільки років.

Артем спокійно і впевнено увійшов в готель, проєкт якого він робив сам на замовлення своєї однокласниці яка довірвило звернулась до нього 5 років тому коли пішла від чоловіка і вирішила відкрити власний готельний бізнес . Лобі затишного готелю  зустріло його теплим світлом і тихою музикою. Артем поставив валізу біля ресепшена  і побачив жінку яка , як йому здалось , стояла там вже певний час , намагаючись щось з'ясувати. Вона говорила тихо, але в  голосі відчувалася напруга, і адміністраторка кивала співчутливо, розводячи руками.

— Вибачте, але вільних номерів справді немає, — сказала Софія і Артем упізнав її одразу. Це і була його однокласниця і власниця цього готелю, яка була дуже рада його бачити і прийняти його в своєму готелі. Саме тому Софія і стояла за ресепшен разом з двома іншими робітниками, намагаючись водночас вирішити проблеми з поселенням клієнтів через брак вільних номерів в іі готелі і особисто привітати Артема який попередив про свій приїзд і попросив забронювати йому номер.  Вона впізнала його відразу як він увійшов  бо її погляд затримався на ньому і ії очі дали йому знак що вона його побачила . Він ледь помітно похитав головою, і вона зрозуміла.

Жінка біля стійки повернулася, і він побачив її обличчя. Русяве волосся вибивалося з пучка, очі були втомлені, але поставу вона тримала так, ніби звикла, що на неї дивляться. Її голос був низький, трохи хрипкуватий.

— Я їхала сюди, бо просто не мала куди більше йти, — сказала вона, не звертаючись ні до кого конкретно. — Може, є хоч якась можливість?

Софія подивилася на Артема  який вже отримав ключ від номера , вневнившись в тому шо він вже поселений і все гаразд, потім  на монітор. Її пальці забігали по клавіатурі. Артем розуміючи ситуацію , кивнув Софіі на знак подяки і не спішно беручи валізу пішов до ліфта.

— Зачекайте. Щойно скасували бронювання. Номер на другому поверсі, з вікном на ліс. Якщо вам підійде... сказала Софія.

Жінка видихнула так, ніби щойно зняла важкий рюкзак. Вона подякувала, і в цьому простому слові було стільки полегшення. Вона взяла ключ-картку і пішла зі своєю маленькою валізою Louis Vuitton яка додава ій статусу заможної жінки, у бік ліфта. Марта і Артем опинилась біля ліфта вдвох , вони стояли один навпроти одного , наче Всесвіт зупинив час що б вони зустрілись в цю мить очима. Вона не посміхалась,  просто подивилася, ніби намагалася зрозуміти, хто він такий і чому тут опинився. Він теж не відводив очей від неї.

Ліфт прибув із дзвоном, і двері розсунулися. Вона зайшла першою, натиснула кнопку другого поверху. Артем стояв поряд, і простір між ними здавався меншим, ніж насправді. Ніхто не заговорив. Коли двері відкрилися, вона вийшла, не обертаючись. Він поїхав далі, на третій поверх, і тільки там дозволив собі видихнути.

Номер виявився простим, але затишним. Велике вікно виходило на схил, і крізь туман пробивалося слабке світло. Артем поставив валізу біля ліжка і підійшов ближче до скла. Відчинив кватирку. Гірське повітря увійшло в кімнату холодним і чистим і він відчув, як легені розправляються самі собою. У Києві ніколи не було такої тиші. Там завжди щось гуділо, дзвеніло, вимагало уваги. Тут залишалося тільки дихати.

Він сів на край ліжка і подивився на руки. На безіменному пальці залишився блідий слід від обручки, і він потер його великим пальцем, ніби міг стерти минуле так само легко. Телефон лежав у кишені, і він дістав його, подивився на екран. Жодних нових повідомлень. Дружина не написала. Може, вона й не помітила, що його немає.

Артем згадав, про  Софія і про те шо не мав можливості попередити ії що він тут зупинився інкогніто. Він спокійно взяв телефон і набрав номер Софіі що б подякувати ій і нагадити ій шо він тут що б обміркувати деякі справи і побути наодинці. врна вічливо і коректно відповіла Артему “Так звісно, відпочивай, якщо щось знадобиться звертайся особисто до мене“ . Він не хотів, щоб хтось тут знав, хто він насправді. Хотів просто бути чоловіком, який приїхав подумати. Без титулів, без проектів, без розмов про гроші. Жінка в лобі, мабуть, теж шукала чогось такого. Її очі були надто втомленими для простої туристки.

Він встав і пройшовся кімнатою. Ванна виявилася маленькою, але чистою. На полиці лежали рушники з вишитим логотипом готелю. Артем увімкнув світло над дзеркалом і подивився на себе. Очі виглядали старішими, ніж він пам'ятав. Сивину на скронях він помічав уже давно, але сьогодні вона здавалася помітнішою.

Знизу, з холу, долинав тихий сміх. Хтось розмовляв українською, і голоси здавалися далекими, ніби з іншого світу. Артем подумав про жінку, яка отримала останній номер. Вона стояла так близько, що він міг би почути запах її парфумів, якби наважився підійти ближче. Але він залишився на місці, як завжди.

Він ліг на ліжко, не роздягаючись. Стеля була дерев'яною, з темними балками, і він простежив поглядом їхній малюнок. Думки не йшли з голови. Він думав про те, що завтра доведеться вирішувати, чи залишатися тут тиждень, чи поїхати назад. Думав про те, що дружина, можливо, вже телефонує його матері. Думав про жінку з лобі й про те, як її погляд затримався на ньому довше, ніж треба.

Артем закрив очі. Повітря в кімнаті пахло сосною і чимось солодкуватим, можливо, від свічки, яку хтось запалив раніше. Він не знав, чи зможе заснути, але тіло вимагало відпочинку. Раніше він завжди планував усе наперед. Тут, у горах, плани здавалися зайвими.

Десь далеко внизу грюкнули двері. Хтось вийшов на прогулянку попри пізню годину. Артем подумав, чи не варто й йому вийти, але ноги відмовлялися рухатися. Замість цього він просто лежав і слухав, як дихає кімната. Дихає й чекає, що він зробить далі.

Він згадав, як Софія кивнула йому в лобі. Вона не скаже нікому. Він попросив про це мовчки, і вона зрозуміла без зайвих питань. Іноді достатньо просто не називати себе вголос, щоб стати кимось іншим. Артем не знав, чи вдасться йому це. Але він хотів спробувати.

За вікном туман густішав, і світло від вуличного ліхтаря ставало розмитим. Артем думав про те, що завтра, можливо, зустрінеться з тією жінкою знову. Можливо, вони навіть заговорять. А може, й ні. Він не будував планів. Просто дихав і слухав тишу, яка повільно заповнювала кімнату.